Довгожителька із Вінниччини Параска Сторожук в свої 104 роки, просить, щоб завжди на столі був хліб. Вона ніколи не викине жодної крихти, адже добре пам’ятає роки Голодомору — справжнього геноциду проти українського народу. Їй було тоді 14 років. Народилась Параска 1918 році в селі Думенки, Хмільницького району, у багатодітній сім’ї. Родина бідувала. Про здоров’я ніколи було й дбати. Виросла бабуся Параска на молоці та гнилій картоплі, а хліб їла зрідка.
«Я візьму покладу трішки зерна біля печі. Замащу його глиною, зверху соломою обкладу. А все одно, знаходили. Приходили активісти, зі шпичками, штурхали все. Ми вирішили, з сусідкою, що сховаємо зерно біля корови. Сховали його, але ж молоді були і не знали як краще. Потім як найшли це зерно — не можна було їсти, воно провонялось і зіпсувалось. Ще жменю зернят поклала в маленьку торбинку.Кинула у комин, закрутилась та й забулась за нього, розпалила в печі. Потім сіла і плачу, що ж я буду їсти. Де знайти хоч лусточку?
Зимою ходила на поле, холод був страшний, змерзла, найшла гнилу картоплю. Прийшла та й не знаю, що мені з нею робити, як готувати. А сусідка бачу раз і млинчики з неї смажить. Я її запитую: «як же це ти, Катерино, зробила?» А вона каже: «А ти так, Парасю, нагрій сковорідку, щоб аж червона була а тоді кидай цю картоплю м’яту і так будуть млинчики в тебе. Дуже важко було, їли все що бачили і кору варили і листя…», – розповідає кореспонденту Параска Сторожук.
В часи Голодомору втратила двох рідних сестер уродженка села Томашпіль Олена Владимирець, яка нині мешкає з донькою у Вінниці. Нещодавно довгожительці виповнилось 93 роки. Про Голодомор багато чула від батьків, знайомих, односельчан. Дякує, батькам, що врятували її в ті важкі часи.
«Я народилась 1929 року. Мене врятували батьки. Мені тоді було 5 років. Мама мені розповіла про той голодомор і так я зберегла в пам’яті все, що вона розказувала. Була в мене старша сестра з 1927 року, вона померла. Але чи з голоду чи як, я не знаю. Потім інша сестричка народилась у 1932 році, але вона теж не вижила. Ми проживали в Томашполі. Були тоді, як зараз цей рашист Путін, – активісти, комуністи, партійці в селах. Мама казала забирали все «під мітлу». Ходили, шпицями подвір’я все обшукували. Зерно було в кожного. Находили десь в когось мішечок, витягали його і забирали. Приходили до хати, обшукували, навіть в піч залазили.
Люди ходили просили їсти. На вулиці просто падали. Було два дядьки, що їздили возом забирали цих, хто з голоду помирав. Приїжджають на подвір’я там уже лежить мертвий господар, решта в хаті «доходять», то вони всіх мертвих і напівживих на фіру та в одну яму скидали… Були випадки, казала мама, бачать, що в родині хтось буде помирати, то відрізали в нього чи руку чи ще якісь шматки. Варили, наїдались, та в муках помирали. Страшно було.
У моєї мами була рідна сестра, моя тітка, вона бездітна, жила трішки краще. Заможніші були. То підуть до тієї тітки, вона дасть трішки гнилої картоплі, яку зберігали в кагатах, перетерли на муку і пекли млинці. Весною рвали бур’яни, сушили калачики, перетирали в макітрі, та пекли млинці. В батька попухли ноги, думали, що вже помре, але корова отелилась, було молоко.Так потім в 1933 році всі вижили», – ділиться спогадами Олена Владимирець.
Зараз довгожителька молиться аби ніколи більше не повторився Голодомор, тому вона активно допомагає нашим захисникам і допомагає своїй доньці виготовляти окопні свічки:
«Солдати цим свічками користуються, гріються, чай роблять. А я для них небо прихилила б, щоб могла. Я день і ніч молюся за них, щоб вони вистояли за нашу землю. За всіх молюся і хочу щоб вони поверталися живими»,— говорить Олена Владимирець.
