Історія звільненого з російського полону вінничанина, захисника з «Азовсталі», морпіха Євгенія Дзися

[ad_1]

Морський піхотинець Євген Дзись народився в селі Ксаверівка на Вінниччині, у день морської піхоти України – 23 травня. Після звільнення з російського полону, Євген проходить лікування і реабілітацію. Вдома його з нетерпінням чекають дружина, син та батьки.

Військовослужбовець захищає Україну з 2014 року у складі 36-ї окремої бригади, яка однією з перших прийняла удар повномасштабного російського вторгнення. Він був серед тих, кого росіяни взяли в облогу в Маріуполі. Довгий час вважався зниклим безвісти, але 21 вересня у складі групи з 215 осіб Євген повернувся в Україну. Це було справжнім щастям для його рідних.

Історію мужнього захисника розповіли мама героя пані Світлана та дружина Юлія.

Історія звільненого з російського полону вінничанина, захисника з «Азовсталі», морпіха Євгенія Дзися, фото-1

«Євген був дуже активною дитиною. Товаришував із старшими хлопцями. Любив грати футбол. Завжди мені допомагав. В мене два хлопці. Вони справлялись і в городі, і по господарству. Коли синзакінчував школу, думав ким хоче стати. Вчився добре. Батько служив в МВС. Радив йти на службу в поліцію. Син думав, думав і вирішив бути військовим. Нам підказали, що в університеті ім. Т. Шевченка є військовий інститут. Загорівся, очі світились. Пригадую, в 11-му класі почав займатися спортом, щоранку бігати. Адже найголовніше потрібно було мати гарну фізичну підготовку, швидко бігати. І він всі спортивні нормативи виконав і всі тести здав успішно. Вступив до університету в 2009 році, а у 2014-му закінчив навчальний заклад. Відразу після закінчення навчання його відправили у Маріуполь. Він довго не зізнавався нам де він, що з ним. Все рідше приїздив додому. А ми намагались «не лізти в душу» і не допитуватись. Головне було знати, що він живий і все добре», – розповідає мама військового.

Євген Дзись у званні майора у квітні 2022 року Указом Президента нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Раніше, у 2020 році – Медаллю «За військову службу». Завжди сумлінно виконував свої обов’язки із захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України і був вірним військовій присязі.

В Миколаєві Євген зустрів свою другу половинку Юлію. Жінка пригадує, що навіть на першому побачені Євгена ввечері викликали на роботу. І вона тоді розуміла, що це не просто робота, а стиль життя.

«Для мене морська піхота – це як друга родина. Я знаю багатьох побратимів мого чоловіка. До війни він планував взяти відпустку і побути із родиною. Я саме тоді хворіла. А не так давно в нас народився син. Зараз малюку – 1 рік і 4 місяці. Востаннє він бачив тата, коли йому було вісім місяців. Мій чоловік дуже тішився, що має сина і разом зі мною брав активну участь у всіх тих безсонних ночах. Однак, 24 лютого він вже був у Маріуполі. Морська піхота перша прийняла на себе удар російської армії. Саме морпіхи перші понесли втрати, важко було змінити позиції. Вони тримали оборону скільки це було можливо. В перший день війни Євген телефонує мені і каже: «в нас син – щоб зі мною не сталося, збирай речі і виїжджай». Вже тоді мені було не по собі. Його друг вивіз нас із Миколаєва у Вінницю. Я отримувала від чоловіка короткі повідомлення. І навіть не знала, що вони збираються іти на прорив на «Азовсталь». Я спілкувалась із дівчатами, дружинами морпіхів ми створили окремий чат аби обмінюватись інформацією», – розповідає дружина бійця Юлія Дзись.

Історія звільненого з російського полону вінничанина, захисника з «Азовсталі», морпіха Євгенія Дзися, фото-2

Юлія щомиті думала про коханого, як йому допомогти, слідкувала за новинами. Врешті, коли перебування на «Азовсталі» було вище людських можливостей – жінка почала бити на сполох.

«Я організувала перший мітинг у Вінниці в підтримку бійців на «Азовсталі». З чоловіком на той час зв’язувалась один раз в три дні, на пів хвилинки. Потім в нас проходили мітинги в Києві. Ми звертались до світової спільноти. Звертились до всіх, щоб нас почули. Коли почали домовлятися про евакуацію, я цього не знала. За три дні до того як їх взяли в полон, Женя зателефонував і сказав: «якщо я зможу я з тобою зв’яжуся».Російська сторона не всім підтверджувала статус військово полоненого. Євген вважався зниклим безвісти», – згадує Юлія.

Понад три місяці ні звістки, ні коротко повідомлення. Навіть в день обміну Юлія не могла повірити, що побачить свого чоловіка.

«Я знала, що він знаходиться в Оленівці. Проте, я до останнього не знала, що мій чоловік буде обмінений. Я їхала, щоб зустріти його побратимів і дізнатися якусь інформацію. І коли ми були на місці, ще довго чекали поки приїде автобус.Мені зателефонував невідомий номер і я почула голос свого чоловіка. Я просто плакала в телефон. Коли нарешті побачились, в мене були змішані емоції. Женя дуже змінився. Звісно втратив вагу. Ще на заводі «Азовсталь» вони недоїдали, всещо мали ділили між цивільними. Зараз мій чоловік знаходиться на реабілітації», – підсумовує Юлія Дзись.

Герой мріє якнайшвидше обійняти свого маленького сина.

Джерело: https://www.vinnitsa.info/

[ad_2]

Источник: 0432.ua

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *